Чи бувало у вас відчуття, ніби всі навколо більш успішні та більш професійні, ніж ви? Здається, ніби всі вже все встигли, а ви — ні. На фоні успішного успіху, про який кричать на кожному кроці, ви автоматично применшуєте власні здобутки та порівнюєте себе з іншими. Далі — записуєтесь на ще одні курси, читаєте ще одну книгу, врешті-решт — отримуєте ще одну вищу освіту. І все задля того, щоб бути “готовим” влаштуватись на нову роботу, проявити себе та вийти із тіні.
Матеріал про саботаж росту і про те, що тривожитися — нормально
Авторки матеріалу: Катерина Куренна, Анастасія Пригунова:
Катерина Куренна
Анастасія Пригунова
Це не лінощі і не брак мотивації. Це страх успіху — один із найменш очевидних, але найпотужніших гальм у житті креативної людини.
Ми звикли боятися невдач. Проте страх того, що все навпаки вийде, буває значно сильнішим. Бо успіх — це не лише нагорода. Це ще й відповідальність, видимість, очікування і неминучі зміни. І деякі люди обирають залишатися у звичному для них середовищі не тому, що не мають ресурсу рухатися, а тому, що бояться критики і того, як зміниться їхнє життя. Особливо — коли це середовище творче.
Навчально-науковий інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка — місце, де пишуть, знімають, придумують, захищають ідеї вголос. І парадокс у тому, що саме тут, серед людей із реальним потенціалом, страх проявити себе виникає чи не найчастіше.
Тому ми поговорили з випускниками ННІЖ і психологинею Вікторією Джуган — про те, звідки береться цей страх і що з ним робити.
Вікторія Джуган
«Успіх страшніший за поразку». Але чому?
Страх провалу зрозумілий. Страх успіху — парадоксальний. Але якщо розібратися, логіка тут є. Успіх означає, що тебе помічають. Що на тебе чекають. Що тепер показувати такий самий «задовільний» результат — вже недостатньо. Ти більше не можеш ховатися за думкою, що ще не готовий до змін.
Страх успіху рідко буває ізольованим явищем. Найчастіше за ним стоїть цілий клубок тривог. Інколи ми використовуємо його, щоб захищатися від теми реальності і від того, що ми входимо на нову, невідому для себе територію. Він може також виникати через побоювання, що успіх принесе надмірне навантаження, з яким людина не впорається. Цей страх не тільки про те, що людина буде мати більше обов’язків, а й про те, що людина отримає в результаті. І про переживання, що втримати цей результат таким, яким він є зараз, не вийде. І тоді це вже страх не стільки успіху, а й страх втрати бажаного і ціннісного. Ключове тут — не боротися з цим страхом і не заперечувати його. А навчитися запитувати себе: чого саме я боюся? Не «успіху» загалом — а конкретно. Що зміниться? Що я втрачу? Що від мене вимагатиметься?
— Вікторія Джуган, психологиня, авторка блогу про психотерапію.
«Ще один курс — і тоді точно почну»: перфекціонізм як форма страху
Є особливий вид самосаботажу, який виглядає як відповідальність. Люди ховаються за поясненням, що вони не відкладають дію, а просто хочуть краще підготуватися. «Вивчу ще одну мову. Отримаю ще один диплом. Пройду ще один онлайн-курс». Начебто логічно. Але якщо підготовка стає способом існування, а не кроком до дії — це вже не про компетентність. Це про страх.
Коли ми надмірно себе готуємо до чогось, ми захищаємося. А коли доводиться захищатися — зрозуміло, що ми чогось боїмося. Це стає проблемою тоді, коли заважає рухатися взагалі. Є велика різниця між підготовкою до чогось і підготовкою ідеального себе.
— Вікторія Джуган.
Для мене особисто самосаботаж — це намагатися надто сильно відповідати чужим очікуванням. Тому часто перепитую себе, яка в мене мотивація щось робити — це принесе задоволення саме мені чи я чекатиму схвалення від когось іншого. І навіть якщо останнє — ок, але мені цей процес має принести задоволення.
— Катерина Зіновʼєва, письменниця, авторка роману «Дім з вежею через дорогу», випускниця ННІЖ.
Катерина Зіновʼєва
Синдром самозванця: «А раптом мені просто пощастило?»
Навіть коли все складається добре, особливий внутрішній голос шепоче: «Це не твоя заслуга. Це все збіг обставин. Якби не та зустріч, якби не той дзвінок — нічого б не сталося». Це класичний прояв синдрому самозванця — відчуття, що твої досягнення незаслужені або випадкові.
Мирослава Мандзюк, телевізійна ведуча і випускниця ННІЖ, відгукується про це так:
Таке бувало, але потім швидко з дорослішанням просто проходило. І вже там, де були натяки, що це щасливий збіг обставин — я казала собі «НІ». Це нагорода за те, що я йду своїм шляхом, не здаюся і докладаю максимум зусиль. Від практикантки до людини, яку взяли на роботу, до людини, яка започаткувала рубрику, до зіркової ведучої — це дуже великий шлях. Все, що стається — це не щасливі збіги обставин. Це закономірність: хто йде — той отримує.
Мирослава Мандзюк
Критика, яка руйнує. І як з нею жити
Для креативної людини критика — це окремий вид болю. Бо творчість нерозривно пов’язана з особистістю: коли критикують твою роботу, здається, що критикують тебе. Це не слабкість, а природа творчого процесу.
Проявленість ускладнена тим, що творчість невідривна від нашого персонального ядра. Ми не можемо просто робити щось окремо від себе і не сприймати це частиною себе. Тому дуже складно відділити: це критикують не мене, а мою роботу. Коли ми робимо перші спроби йти кудись, ми є найбільш вразливими до критики та ще не маємо досвіду, щоб себе захистити. Намагатися «не реагувати» на критику — неможливо. Натомість варто вчитися розрізняти, де є об’єктивне зауваження, а де — чиясь проекція. В таких випадках варто шукати коло підтримки, де можна бути вразливим. І розуміти: те, що ти робиш, — це не весь ти.
— Вікторія Джуган.
«А чи залишаться зі мною мої люди?»: страх змінитися
Є ще один страх, про який рідко говорять відкрито: а раптом, ставши іншою, я втрачу тих, хто мене любить? Цей страх особливо гостро відчувають люди, чия ідентичність довго була пов’язана з конкретною спільнотою, середовищем, соціальним колом.
Мені здається, я втратив деяких друзів, ставши успішним або частково ставши не тим, яким я був раніше. Однак я не боюся цього. Я думаю, що це органічний процес, просто відсіювання людей упродовж життя. Всі ми плюс-мінус змінюємося, стаємо іншими.
— Вова Мотричук, фешн-журналіст, випускник ННІЖ.
Вова Мотричук
Страх втратити спільну мову зрозумілий — він тримає нас біля опори, яку ми маємо. Але не все може бути збережено в тому вигляді, в якому воно є. На жаль. Це також частина дорослішання. Щось треба відпустити. Бо по-іншому ми не зможемо знайти простору на нове.
— Вікторія Джуган.
Тіло знає: що робити перед прем’єрою, коли трясуться коліна
Пітніють долоні. Перехоплює подих. Хочеться зникнути. Ці відчуття знайомі кожному, хто хоч раз стояв перед аудиторією, публікував перший матеріал або представляв ідею людям, думка яких є важливою. Це не слабкість характеру. Це реакція нервової системи на момент вразливості.
Чим більше ми боремося проти тривоги, тим більше виснажуємося і створюємо екстра напругу в тілі. Єдине, що ми можемо зробити — дати цьому бути. Дихати. Шукати заземлення: назвати предмети довкола, понюхати щось, послухати звуки навколо нас. За 15–30 хвилин до події допомагають вправи м’язової релаксації: напружити м’язи — розслабити. Вдихнути, затримати повітря, видихнути через рот. Причому видих має бути трохи довшим за вдих. Завдання не в тому, щоб зняти симптоми. А в тому, щоб кілька разів у безпечному середовищі ці симптоми прожити.
— Вікторія Джуган.
Вигорання: коли «робити більше» стає пасткою
Культура «успішного успіху» нав’язує одне нескінченне питання: «А чи достатньо я роблю?». І найстрашніше — що відповідь на нього ніколи не буває «так». Завжди знайдеться хтось більш продуктивний, активний, відомий. І цей постійний внутрішній тиск поступово витісняє все — творчість, радість, сенс.
Коли ми робимо роботу, яка нам подобається, ми хочемо повторювати її, віддаємося їй повністю — то вже перебуваємо в групі ризику. Коли ж робота не подобається, вона потребує внутрішнього подолання опору, що виснажує не менше. Вигорання нам загрожує в будь-якому випадку. Ніхто від нього не застрахований. Це не завжди втома від шаленого графіку. Це може бути і в момент, коли виходить не так, як хочеш. Чесно звіритись із собою — що я роблю, чому я роблю і навіщо — дозволяє рухатися під меншим тиском.
— Вікторія Джуган.
Мирослава Мандзюк описує свій власний підхід до вигорання так:
Якщо це фонове вигорання і часу немає, я чергую роботу з відпочинком: 20 хвилин роботи — 10 хвилин відпочинку, навіть якщо увійшла в кураж. Якщо вже тотальне — роблю паузу в соціальному житті, відпочиваю від соцмереж, від світських заходів. Даю собі час перезавантажитись. Знайти нові цілі, нові цінності, розставити пріоритети. Бо інколи знецінюється і те, що робиш.
— Мирослава Мандзюк, телевізійна ведуча, випускниця ННІЖ.
Самоаналіз vs самонакручування: як не заплутатися у власній голові
Є тонка межа між корисним самоаналізом і деструктивним самокопанням. Перший допомагає зорієнтуватися і рухатися далі. Другий — утримує на місці під виглядом «обдумування».
Коли самоаналіз веде нас до дії — це конструктивний самоаналіз. Коли він не веде до дії, а відвертає від того, що ми хочемо зробити — це вже деструктивний процес. Ми вже промотали всі сценарії в голові, вже 20 разів передумали всі можливі шляхи — але все ще сидимо, нікуди не рухаючись. Самоаналіз має на меті зорієнтуватися у своєму внутрішньому світі і привести нас до дії. Якщо цього не стається — він лише заважає.
— Вікторія Джуган.
Думаю, для більшості творчих людей «подобатись усім» — це нав’язлива ідея. Вона поступово зникає з досвідом. Звучить банально, але коли починаєш дійсно подобатись собі — подобатись іншим стає вже не так важливо.
— Катерина Зіновʼєва.
Страх успіху — це не вирок і не ознака слабкості. Це сигнал: щось важливе стоїть на кону. Можливо, твоя ідентичність. Можливо, твої стосунки. Можливо — уявлення про те, ким ти «маєш бути».
Тривожитися — нормально. Боятися — теж. Але якщо ця тривога стає єдиним, що тебе визначає, — варто з нею познайомитися ближче. Не боротися, не придушувати. А запитати: про що це мені говорить? І тоді рухатися далі. Крок за кроком.
Чек-лист: як не боятися проявляти себе
Практичні поради на основі рекомендацій психологині Вікторії Джуган:
- Назви свій страх конкретно. Не «боюся успіху загалом», а: чого саме я боюсь? Втрати стосунків? Завищених очікувань? Боюсь, що не впораюсь? Чим конкретніший страх — тим легше з ним працювати.
- Перевір свою «готовність». Запитай себе: я справді ще не готова, чи просто боюся зіштовхнутися з реальністю? Є різниця між «треба ще підготуватися» і «я використовую підготовку як відмовку».
- Розрізняй критику і атаку. Об’єктивне зауваження допомагає рости. Упереджена реакція — це про людину, яка критикує, а не про тебе. Вчися їх розрізняти та аналізувати.
- Перевір власну вмотивованість. Я це роблю, бо хочу сама, чи щоб отримати схвалення? Обидва варіанти нормальні, але важливо знати відповідь.
- Заземляйся тілом у момент тривоги. Вдих — затримка — видих через рот (видих трохи довший). Назви 5 предметів довкола. Напруж м’язи і розслаб. Це не прибирає тривогу, але допомагає її пережити.
- Регулярно запитуй: «Навіщо я це роблю?». Якщо відповідь «бо треба» або «бо так прийнято» — це тривожний сигнал. Цінність і сенс у роботі — найкраща профілактика вигорання.
- Самоаналіз повинен закінчуватися дією. Якщо ти знову і знову «обдумуєш», але нічого не змінюєш — це вже не аналіз, а уникнення. Конструктивний самоаналіз веде до кроку, нехай навіть маленького.
- Знайди своє коло підтримки. Спільнота, де можна бути вразливою — необхідність для творчої людини. Це можуть бути колеги, друзі, ментори або терапевт — головне, щоб там ти почувався у безпеці.
- Пам’ятай: тривожитися — нормально. Якщо серце б’ється частіше перед важливою подією — це не означає, що ти занадто чутливий. Ти людина, якій важливий гарний результат. А це добрий знак.
- І найголовніше — просто дій. Ти ніколи не будеш достатньо готовим, поки не станеш сміливим та не зробиш крок уперед.
Страх не причина зупинятись. Страх — доказ, що ти на своєму шляху.
Цей матеріал є частиною проєкту UA Creatives, створеного студентами Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
