Я, в принципі, не прихильник концепції «терпіти». Для мене це слово означає постійне переживання негативних емоцій з приводу того, що регулярно відбувається у твоєму житті.

Ілюстративне зображення: конструктивний діалог між керівником і співробітником про цілі, мотивацію та винагороду.
Безумовно, бувають обставини, коли терпіти доводиться. Але для мене це допустимо виключно в ситуаціях, які перебувають поза зоною мого контролю. Класичний приклад: візит до державної установи по документ. Я не можу змінити структуру цієї організації, не можу вплинути на черги чи рівень сервісу. Мені потрібен результат, змінити умови я не в силах, тому я готовий потерпіти.
Але коли йдеться про співробітників моєї компанії, ідея «терпіти» стає абсолютно непридатною. Бізнес створений, спроєктований і керується мною. Це система, яка цілком і повністю перебуває в межах мого контролю. І думка про те, що підприємець повинен щось терпіти всередині власної компанії, від самого початку хибна.
Різні люди та культура незгоди
Усі люди різні, і співробітники — не виняток. Є фахівці з відкритим стилем комунікації: завдяки високій впевненості в собі вони прямо висловлюють свою думку, і це не обов’язково критика. Є ті, хто вважає за краще тримати позицію при собі через особисті звички — чи то інтроверсія, чи то інші риси характеру. Це не має прямого стосунку до корпоративної культури: для різних завдань бізнесу потрібні різні таланти. Сам по собі факт того, мовчить людина чи заявляє про незгоду, не є ані плюсом, ані мінусом. Однак коли співробітник аргументовано сперечається з керівником, для мене це однозначний плюс.
Можливість відкрито заперечити керівництву свідчить про здорову атмосферу в компанії, високий рівень упевненості в собі, усвідомленість співробітника та про довіру до керівника. Звісно, не йдеться про перепалки на рівні «сам дурень». Я говорю про конструктивну суперечку по суті: обговорення ідей, перевірку гіпотез та аналіз даних. Я переконаний, що в такій суперечці справді народжується істина.
Я не вважаю себе безталанною людиною, але я точно не обдарований абсолютно в усьому. У мене є мій досвід і знання, проте в інших людей вони свої. Я поважаю чужий погляд, і мені щиро цікаво його почути.
Утім, тут є важливі винятки:
- Хронічні сперечальники. Бувають люди в специфічному емоційному стані, яким важливо заперечувати просто з приводу й без. До речі, керувати ними кумедно й просто: достатньо сказати навпаки: «Ти ж усе одно не захочеш піти зі мною в кіно?», — і людина одразу погодиться піти. Але з людьми, які постійно всім незадоволені та сперечаються заради суперечки, краще взагалі не мати справ — ані в житті, ані в бізнесі.
- Кризові ситуації. У моменти, коли бізнесу загрожує небезпека або фактор часу критичний, будь-яке рішення краще, ніж його відсутність. У такі періоди ніколи влаштовувати мозкові штурми. Керівник повинен сказати: «Зараз ми діємо ось так, а обговоримо це пізніше». Розумний співробітник завжди прийме таку позицію.
Помилка завищених очікувань
Нерозумно вимагати від співробітника такої самої віддачі, з якою працює власник, хоча б тому, що співробітник не є власником бізнесу.
У власника своя роль: формування стратегії, ідеології та правил, за якими функціонує бізнес. Доти, доки компанію не продано, підприємець є для неї альфою та омегою. Перемога бізнесу — це його особиста перемога; крах компанії — його особиста поразка. У нормально працюючій системі власник вкладає незрівнянно більше, але й отримує принципово іншу винагороду.
Співробітник приходить у компанію з іншим набором обов’язків та інструментів. Йому може подобатися проєкт, культура, атмосфера та засновник, він може чудово самореалізовуватися, але його рівень відповідальності принципово інший.
Тут доречна аналогія з родиною. Я — батько свого сина, але в нас також є няня. З мого боку було б наївно очікувати від няні такого самого трепетного, глибокого ставлення та постійної турботи про майбутнє дитини, як від мене. Вона — няня, я — тато. Наші ролі визначають різницю у віддачі, і це абсолютно нормально.
Якщо ж ключові топменеджери насправді роблять великий внесок, вони закономірно ростуть кар’єрними сходами, а згодом нерідко стають партнерами та співвласниками компанії. Їхня роль змінюється, а разом із нею гармонізується й віддача.
Межі зарплати та сила сенсів
Заробітну плату часто переоцінюють, намагаючись використовувати її як інструмент для зміни ставлення людей до роботи. Гроші працюють, але їхня дія суворо обмежена.
Високий дохід і хороші бонуси роблять саме робоче місце цінним. Людина усвідомлює цю цінність і боїться її втратити. Але чи впливає розмір оплати безпосередньо на творчу віддачу, внутрішню мотивацію та якість роботи? Впливає, але вкрай опосередковано.
Наочною ілюстрацією цього принципу став знаменитий експеримент американської компанії Gravity Payments, про який детально розповідала BBC. У 2015 році її засновник Ден Прайс радикально урізав власну зарплату в $1,1 млн і встановив мінімальний поріг доходу для кожного співробітника на рівні $70 000 на рік.
З одного боку, підтвердилася головна властивість високої зарплати: робоче місце стало для людей надцінним. Плинність кадрів у компанії скоротилася вдвічі порівняно із середньогалузевою. Люди позбулися побутового стресу: 70% співробітників закрили борги, багато хто вперше зміг придбати власне житло, а народжуваність у колективі зросла в десятки разів. Компанія виросла зі 120 до 200 осіб, а обсяг оброблюваних платежів збільшився з $3,8 млрд до $10,2 млрд.
Але з іншого боку, кейс оголив жорсткі обмеження грошей як мотиватора. По-перше, просте механічне підвищення окладів спричинило відтік частини ключових senior-фахівців: вони вважали несправедливим, що новачки на базових позиціях миттєво почали отримувати стільки ж, скільки досвідчені професіонали, які вклали роки праці. По-друге, навіть зарплата в $70 000 сама по собі не перетворює виконавця на захопленого новатора — вона лише утримує людину в кріслі.
Зарплата має бути ринковою, адекватною, чесною та привабливою для обох сторін. Це базовий рівень: її завдання — зробити так, щоб у співробітника просто не знижувалося бажання працювати.
Однак для того, щоб підвищити це бажання, самої зарплати недостатньо. Сильним, творчим, здібним фахівцям платять хороші гроші будь-де. Але те, що змушує людей вкладати в роботу душу й більше творчості, лежить за межами фінансової площини.
Найкращим потрібні сенси:
- масштабні цілі компанії та розуміння того, як вони досягаються;
- цікаві проєкти, у яких є виклик;
- зрозумілі перспективи кар’єрного зростання;
- можливість розвивати свою професійну компетентність;
- гейміфікація та заслужені нагороди.
З мого досвіду, у більшості компаній із зарплатами справи йдуть більш-менш непогано. А от з усіма іншими складовими мотивації все часто дуже погано. І саме ця сфера — те, на що власнику варто звернути увагу. Тут можна швидко навести лад і отримати чудовий результат.










































































