Норман Триплетт – американський психолог з Індіани, який в 1898 році опублікував дослідження, присвячене проблемі соціальної психології. Пізніше виявлене ним явище отримало назву «соціального полегшення» або фасилітація.
Суть експерименту Триплетт полягала в спостереженні за спортсменами-велогонщиками. Виявилося, що змагання в парі або групі підвищувало результати спортсмена в порівнянні з тими показниками, які він демонстрував наодинці з самим собою і секундоміром. Далі психолог вирішив перейти до лабораторних досліджень і поставив досвід з дітьми, яким потрібно було крутити рибальську котушку з волосінню в парі або поодинці. Виявилося, що і в даному випадку більшість дітей в змагальній ситуації показали кращі результати. Однак, були і такі, які не поліпшили результат або зовсім не показали високих результатів. На підставі своїх спостережень Триплетт зробив висновок, що колективна взаємодія (конкуренція, очікування оцінки або просте спостереження) вивільняє в людині додаткову енергію, але трапляється це не з усіма і не завжди.
Таким чином, вчений з Індіани поклав початок вивченню соціальної фасилітації – ефекту, при якому людина діє швидше і продуктивніше в умовах конкуренції, змагання або спостереження з боку. У той же час його досліди послужили поштовхом до подальших досліджень і привели до виявлення соціальної інгібіції – ефекту протилежної дії.
Легкі і важкі завдання
Вже в 1920-ті виявилося, що з принципом соціального полегшення далеко не все так просто, як здавалося спочатку. Перш за все, з’ясувалося, що підвищує мотивацію і, відповідно, результати емоційне збудження, що виникає через появу до людини уваги. Причому обов’язково, щоб людина в даній групі відчувала, що її індивідуальний внесок буде оцінений. В іншому випадку мотивація зникає і замість фасилітації настає так звана «соціальна лінь». Але якщо людина відчуває, що не загубиться в групі, а її дії будуть оцінені, це мотивує її активність. Однак і в такому випадку вона може або показати, або не показати високі результати. Аналізуючи таку дивну варіативність, вчені вже в середині минулого століття прийшли до висновку, що вся справа в тому, яке завдання стоїть перед людиною – легке або складне.
Точніше сказати, тут мова йде про домінантні або НЕ домінантні реакції організму. Домінантні або інстинктивні реакції властиві нашому організму без високої рефлексії. Це прийом їжі, біг, прості рухи, відточені в ряді постійних тренувань. Наприклад, в спортивних змаганнях велосипедистів учасники показували навички, набуті протягом багатьох занять. Інша справа, коли необхідні не механічні та відточені дії, а рефлексія або нестандартний набір завдань. У цьому випадку людині властиво більше переживати, занурюватися в стрес і видавати далеко не завжди високі показники.
Виявлений ще в 1930-х роках зворотний ефект отримав в науці назву соціальної інгібіції.
Як людина поводиться в групі
Норман Триплетт насправді започаткував дослідження, зосередженим на поведінці людей в групах. Індивідуальна оцінка, про яку говорилося раніше, очевидно, грає вирішальне значення у визначенні людини в групі. Тому що як тільки зникає індивідуальне самовизначення, самодостатня раніше одиниця стає всього лише частиною іншого цілого, наприклад – натовпу.
Трохи пізніше після того, як Триплетт опублікував свої дослідження про соціальну фасилітацію, в 1895 році Густав Лебон, французький психолог, соціолог і антрополог, випустив у світ роботу під назвою «Натовп». Тут була висунута теорія про те, що, потрапляючи в більшу групу людей, окремо взята людина втрачає свою індивідуальність, починає ідентифікувати себе як частина натовпу, стає поглиненою вимогами і бажаннями надособистого початку. Такий процес вчений назвав деіндивідуацією, охарактеризувавши його також як втрату (часткову або повну) моральних цінностей і емоційної стриманості.
Численні експерименти, поставлені вченими в цій галузі психології, дійсно довели, що, якщо в групі не виділені індивіди, невідомі імена діючих членів групи, іншим словом – збережена їх повна анонімність, люди діяли агресивніше, могли дозволити собі виступити проти совісті і моралі.
Однак, зовсім інша картина виникала в тому випадку, якщо в групі були відомі імена її учасників і кожен її член зрозумілий не як елемент загального механізму, а як самодостатня, цільна і значна частина. В цьому випадку група могла показувати унікальні досягнення і результати. Подібні спостереження привели до того, що метод фасилітації почав активно впроваджуватися в бізнес-структури та робочі групи.
Фасилітація як метод сучасної роботи в групах
Існує приказка: «Одна голова добре, а дві – краще». Коли індивідуалізм і поклоніння особистості стали в культурі і науці пройденим етапом, погляди психологів і дослідників знову звернулися до можливостей колективного підходу. Дійсно, група може демонструвати такі переваги:
- різнорідне соціальне оточення в групі дає можливість для інтеграції знань і навичок між її членами;
- в групі, де працюють люди з різними особистісними навичками, рівнем компетенції і працездатності, підвищується змагальний момент. Він же дає поштовх до появи конкуренції та пошуку нестандартних ефективних рішень;
- атмосфера спільності в групі дає підтримку для своїх членів, сприяє підвищенню рівня їх самоповаги і самооцінки;
- соціальне схвалення стимулює індивідуальні зусилля;
- група може коригувати загальний емоційний фон: стримувати негативні емоції і стимулювати емоційний підйом;
- вирішення проблемних питань шляхом індивідуальних зусиль сильно поступається у своїх можливостях у порівнянні із зусиллями групи. У роботі це дає потужний позитивний ефект.
У той же час без вмілого керівництва колектив може і не показувати гідних результатів, а часом і знижувати загальну продуктивність. Так, наприклад, нещодавнє дослідження продуктивності робочих нарад показало, що найчастіше учасники таких зборів оцінюють їх як просту витрату часу. При цьому стандартна ситуація, коли хтось багато говорить і домінує в прийнятті рішень, а хтось регулярно відмовчується, вважаючи свою позицію невирішальною і незначною. Психологи прийшли до висновку, що виправлення ситуації залежить навіть не від керівника, який очікує рішень, подібних до його точки зору, а від фасилітатора – людини, яка могла б виконувати в таких нарадах функцію вмілого ведучого. У його завдання входить уміння структурувати роботу групи, залучити учасників до обговорення, стимулювати і спрямовувати процес пошуку і аналізу інформації. Таким чином, фасилітатор не шукає рішення самостійно (він в цьому не зацікавлений), не підштовхує групу до прийняття певних висновків, а організовує ефективну колективну роботу.
