Вислів, що винесений у заголовок статті, належить Ф. Д. Рузвельту (1882-1945), 32-му президенту Сполучених Штатів Америки. Він сказав ці слова про диктатора Нікарагуа А. Сомосу, ревного антикомуніста, за що його й цінували американці. Не всі спеціалісти з цим погоджуються, є такі, що віддають авторство іншим політичним діячам США і вважають, що мався на увазі диктатор Домініканської Республіки Р. Л. Трухільйо. Але річ не про це. Хто вже там що про кого казав, у даному випадку — діло десяте. Головне, що вислів найкращим чином характеризує суть психологічного ефекту групового фаворитизму.
Що таке груповий фаворитизм та чому він існує серед людей на побутовому рівні
Груповим фаворитизмом називається тенденція всебічного й часто необгрунтованого сприяння людям, які входять до «своєї» групи з одночасним відкиданням (так само всебічним) членів усіх інших аналогічних груп. Що за групи маються на увазі? Будь-які: родина, гурт друзів чи приятелів, спортивна команда, шкільний клас, гурток за інтересами, підрозділ на виробництві тощо.
Груповий фаворитизм грунтується на дуже практичному розподілу «свій — чужий». Коли відкинути солоденьку лірику та людинофільну філософію на кшталт «Всі люди — брати», «Допоможи ближньому» тощо, то виявиться, що навіть на побутовому рівні, не кажучи вже про інші, світ доволі жорстокий до пересічної особистості. За невеликим винятком всі відносяться до неї як до об’єкту, з якого можна отримати певний зиск, покращити за його рахунок власне становище і т. ін. Хтось має гострий розум та міцний характер, але таких меншість. Всім іншим важко опиратися потужному тиску з боку навколишнього соціуму. Тому люди намагаються віднайти бодай якісь додаткові джерела зміцнення. Одне з них полягає в чіткому розподілу оточуючих за принципом «свій — чужий» або «ми і вони». Як наслідок, людина завжди і в усьому підтримує «своїх», навіть коли здогадується або й напевно знає, що вони неправі. І такої ж безумовної підтримки очікує від них по відношенню до себе у будь-якій ситуації. Можна сказати, що груповий фаворитизм формує захисну стратегію міжгрупової взаємодії (тобто члени «своєї» групи за рахунок взаємопідтримки захищаються від зловмисних дій з боку представників інших груп).
Ми і вони — весь світ поділений на групи
Ефект «ми і вони»
З наведеного вище матеріалу зрозуміло, що груповий фаворитизм базується на ефекті «ми і вони». Перша частина назви «ми» або «свої» віддзеркалює нагальну потребу людини належати до певної групи собі подібних. При цьому встановлюється своєрідний «кордон», всередині якого «свої», а назовні — «чужі». Причому і перші, і другі визначаються за одними й тими самими критеріями. Внаслідок такого розмежування виникає почуття усунення (самоусунення) від інших груп.
Відносини між людьми типу «ми і вони» ввів у соціальну психологію радянський історик та соціолог докт. іст. та філ. наук Б. Ф. Поршнєв (1905-1972). Він визначив, що для будь-якої людської спільноти подібні відносини являють собою певну універсальну форму психологічної самосвідомості. Поняття «ми», за його переконанням, виникає після того, як людина зустрінеться з іншою групою (це будуть «вони») і відокремиться від неї, можливо навіть після конфлікту. У членів «своєї» групи мають бути спільні цілі та, зазвичай, діяльність. На цій суб’єктивній основі складаються відносини єдності та формується почуття приналежності один до одного.
Дослід М. Шерифа
Чому на суб’єктивній, а не на об’єктивній? Все стає зрозуміло після ознайомлення з експериментом «Літній табір», що був проведений у рамках серії соціально-психологічних дослідів Музафером Шерифом та його колегами у 1948-1961 роках.
Хлопчики, що приймали участь у експерименті М. Шерифа
У літньому таборі поселили дві групи хлопчиків 11-12 років. Для чистоти експерименту ретельно відібрали дітей з нормальним інтелектуальним розвитком, з білих протестантських родин середнього класу. Дослідники працювали в якості персоналу. Спочатку все будо добре. Діти тиждень відпочивали та виконували нескладні завдання (поставити намети, побудувати місток у басейні тощо). Як наслідок, сформувалися два гурти з усіма характерними ознаками: внутрішні ролі членів, прізвиська, лідери, символіка, самоназви груп. Потім між ними почали проводити спортивні змагання з отриманням нагород. Через деякий час виникла ворожнеча. Від посмішок один над одним хлопці перейшли до відвертого упередження по відношенню до представників іншої групи. Вони вигадували їм принизливі прізвиська й шукали приводи до сутичок. Гіпотеза про те, що конкуренція створює конфлікт, підтвердилася.
Потім дослідники намагалися зменшити рівень ворожнечі, для чого створили сприятливі умови. Проте результат виявився нульовий. Спільне відвідування кінотеатру нічого не дало, а вечеря в кафе, де хлопців з різних груп посадили «через одного», скінчилася бійкою. І тільки виконання завдань, які можна було вирішити лише зусиллями обох команд (полагодити водозабезпечення або завести «з буксира» вантажівку з харчами для табору), призвело до повного примирення.
Ефекти причетності та емоційної підтримки
До ефекту «ми і вони» входять два ефекти нижчого рівня: причетності та емоційної підтримки. Перший полягає в тому, що людина, яка входить до певної групи, відчуває себе причетною до всіх її справ та проблем, невдач та успіхів. При цьому не має значення, реально вона належить до цієї групи чи тільки вважає себе її членом.
Другий — на емоційному рівні. Це спільні переживання і співчуття «своїм». Але у цьому випадку повинен бути й зворотній «трафік» у вигляді не тільки емоційної підтримки від членів гурта, а й реальної допомоги. Якщо ж група не підтримає свого товариша, то відчуття приналежності швидко руйнується. Член команди, якому не була надана емоційна підтримка та/або реальна допомога, швидко розчаровується в своїх товаришах та починає сприймати їх як ще одну групу ворожих чужинців.
До ефекту «ми і вони» входять два ефекти нижчого рівня: причетності та емоційної підтримки.
Груповий фаворитизм на виробництві
Груповий фаворитизм спостерігається і серед виробничих колективів, особливо в тих випадках, коли між ними існує конкуренція. Це явище слід «тримати на контролі», бо нерідко воно досить шкідливе. Співробітники таких команд мають необгрунтовано високу думку про свої здібності. Вони не просто вважають, що працюють більш ефективно, ніж це є насправді, а ще й «з піною на роті» це доводять. Критику не сприймають, в усіх помилках, з їхньої точки зору, винні зовнішні обставини або інші підрозділи.
Цікавий факт полягає у тому, що для цих людей належність до «своєї» групи важить набагато більше, ніж спільні з «чужими» риси особистості, такі як інтереси, політичні погляди, відношення до певних речей чи процесів тощо. Подібна поведінка зовсім не схожа на командну роботу. Різниця в тому, що для ефективної команди на першому місці стоїть виконання завдання керівництва та користь для компанії. А вказана вище група працює «на себе», на своє звеличення за рахунок інших колективів й нерідко навіть всупереч інтересам фірми. Однією з характерних прикмет таких груп є наявність періодичних конфліктів за принципом «пошуки цапа-відбувайла». Або цькування «білих ворон».
Що робити, коли в компанії вже є підрозділ з яскраво вираженим груповим фаворитизмом? Поміняти керівника, навіть коли в них непогані результати. Бо інакше вони рано чи пізно почнуть робити вигляд, що працюють на повну силу, і, можливо, навіть самі будуть вірити в це. Але насправді реалізація їх можливостей виявиться помітно нижча за сто відсотків.
