Повномасштабна війна змушує нас вчитися нового, зокрема й тонкощів комунікації з військовими та колишніми військовополоненими. Про що варто подумати, перш ніж розпитувати тих, хто пройшов полон? Як запитати про пережите так, щоб і матеріал або сюжет вийшов цікавим, і людину не травмувати?
Валерія (Нава) Суботіна
На ці та низку інших питань в UK comms club відповіла Валерія (Нава) Суботіна, офіцерка запасу, колишня військовополонена, захисниця Маріуполя, директорка простору «YOUkraine hub» для експолонених.
Комунікація з військовополоненими після повернення додому
Повернувшись з полону, військовий апріорі не може бути щасливим. Повернення — не панацея і не щасливе завершення історії. Часто повернення стає для військового початком нових випробувань. Саме тому йому дуже потрібна підтримка.
Ступивши на рідну землю, колишній військовополонений не завжди готовий до гучних зустрічей з автобуса, натовпу чужих людей, коли на нього одразу накидають прапор чи хочуть обійняти. Він все ще не розуміє, що відбувається, і не може радіти.
Важливо, щоб з тими, хто пройшов полон, працювали підготовлені психологи, які можуть підбадьорити й пояснити, що життя триває. А нині деякі фахівці приходять до колишніх військовополонених і починають плакати або запитують: «А як ви будете з цим жити далі?».
Суспільству та медіа варто уникати коментарів чи висловлювань на кшталт: «Уявляю, що з нею / ним робили в полоні».
Також не треба тиражувати колажі з військовими до і після полону. Це може робити або сама людина, або її близькі з її ж дозволу. Не намагайтеся зібрати лайки та репости, розміщуючи подібні світлини. Це як мінімум неетично.
Якою має бути комунікація з колишніми військовополоненими? Такою, що витягує людину з депресії, говорить їй про те, що вона зможе жити далі, але тепер все буде інакше.
Головна порада щодо спілкування з колишніми військовополоненими — запитувати, чого людина хоче. І чути відповідь на це. Тому що дуже часто люди запитують, але відповіді не чують і продовжують робити так, як вважають за потрібне.
Перед тим, як поставити якесь питання, уявіть, що його поставили вам. Прокрутіть у голові, що ви відчуваєте, чи приємно вам буде на нього відповідати. Якщо відповідь «ні», ліпше промовчати.
Як говорити (і чи варто) про тих, хто перебуває у полоні?
Валерія Суботіна переконана, що важливо говорити про полонених, називаючи імена цих людей. Адже з практики видно, що публічних військовослужбовців зазвичай обмінюють швидше.
Але! Потрібно говорити про військовополонених як про людей: якими батьками вони були, що на них чекають діти й родина. Не вказувати бойові заслуги, звання, чим людина займалася на війні.
Варто казати про те, що ви чекаєте на сина, брата, сестру, чоловіка або дружину тощо. Якщо ви будете говорити, який він гарний боєць чи бійчиня, навряд чи ворог захоче таких віддати.
Якими мають бути інтерв’ю з колишніми військовополоненими?
Після звільнення з полону журналісти активно цікавилися захисниками з «Азовсталі», ті давали інтерв’ю. Але минуло кілька місяців — запитання стали повторюватися. Тож медіа мають готуватися до розмов з колишніми військовополоненими, переглядати їхні попередні інтерв’ю.
І медіа, і суспільство схожі в тому, що часто ставлять питання «в лоба». Можна ж запитати так: «Який найбільш болісний момент у полоні?», «Коли ви згадуєте про полон, про що ви думаєте, що спадає вам на думку?». Замість: «А вас били у полоні? А переломи були?».
Тим, хто щойно повернувся з полону, і тим, хто на волі вже рік, потрібно ставити різні питання. З першими одразу потрібно обговорити, що розмова про їхній досвід може бути болісною, але про це мають знати як у нашому суспільстві, так і за кордоном.
Якщо людина звільнена з полону давно, варто запитати, чим вона займається зараз, чого їй вдалося досягти за цей час. Можна поцікавитися, що її нещодавно розcмішило. Тобто варто перемикатися на позитив, намагатися підсвітити досягнення і нове життя колишнього військовополоненого. І це інтерв’ю стане терапевтичним не лише для нього, а й для тих, хто його слухатиме чи читатиме.
Щоб краще розуміти, які питання ставити, треба більше спілкуватися з колишніми військовополоненими, ходити на акції на підтримку звільнення з полону наших захисників. Дивитися не банальні інтерв’ю, а слухати подкасти, в яких люди, які побували у полоні, ведуть між собою діалог. І підписуватися на соцмережі колишніх полонених, адже з їхніх розмовних сториз можна зрозуміти, чим вони живуть.
Чого зараз бракує в нашому інфопросторі?
Валерія (Нава) Суботіна переконана, що у медіа зараз максимально мають з’явитися ветерани: як журналісти, ведучі новин, гумористи.
У медіапросторі не вистачає колишніх полонених, військовослужбовців та бійців з ампутованими кінцівками. Завдяки їхній появі можна подолати прірву між ними й суспільством. Важливо показувати, що потрібно нормально сприймати людей з різним досвідом. Зокрема й тих, хто втратив під час війни чоловіка чи дружину, а через деякий час розпочав нові стосунки. Не потрібно замовчувати тему вдів та вдівців в Україні.
Як не боятися допомогти чи подякувати колишньому військовополоненому?
Насамперед запитуйте, чи потрібна йому допомога. Якщо так, яка саме. І підлаштовуйтеся під потреби людини, не зупиняйте її, якщо вона про щось багато й відверто розповідає. Раптом вона закрилась — почекайте. Але дайте можливість зрозуміти, що ви поруч і в разі чого готові допомогти.
Хочете подякувати колишньому військовополоненому на вулиці, в кафе чи в спільній компанії? Насамперед зважайте на доречність ситуації, в якій ви підходите до людини. Можна просто усміхнутися й кивнути, замовити людині каву. У жодному разі не висловлювати співчуття, жалість. А підбадьорити, зробити комплімент, озвучити слова, які допоможуть витягнути людину з депресії чи просто покращити емоційний стан.
Більше про етичну та безбар’єрну комунікацію й не лише дізнавайтеся на практикумі UK comms «PR-компас 2.0: курс на комунікації», який стартує 28 вересня.
Своїми донейтами учасники UK comms club 12 серпня долучилися до збору рідного підрозділу Валерії Нави — бригадної артилерійської групи 12-ї бригади спецпризначення «Азов» НГУ. Вдалося зібрати 16 967 грн.
